Лина Васильевна Костенко

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди —

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Послушаю я дождь. Подкрался и шумит.

Жестянный звук воды, шаги весёлых капель.

Ещё лишь миг, лишь миг, ещё лишь миг,

я оглянусь − года прошли внезапно.

Да, может, и века. Никто и не узнал

в туманностях души иль, может, Андромеды -

я в мантиях дождя − прозрачностью стекла −

и прихожу к живым, и зрю, кого уж нету.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

А жизнь идет и все без корректур,

и как напишешь, так уже и будет.

Пусть не страшит досадная строка.

Прозрений не пугайся, в них лекарство -

это сердца вехи.

Не бойся правды, хоть она горька,

и всех печалей, хоть они, как реки.

Людскую душу бойся обобрать:

Предашь однажды — и уже навеки.

Марную день на пошуки незримої

німої суті в сутінках понять.

Шалене слово загнуздавши римою,

влітаю в ніч. Слова мене п'янять.

Я — алкоголік страченої суті,

її Сізіф, алхімік і мурах.

Мої слова, у чоботи не взуті,

спливають кров'ю на її тернах.

Вони горять і валяться, як вежі.

А потім їх обмацують сліпці.

І що ж, так наче й не було пожежі -

і тільки жменька попелу в руці.

День извожу на поиски незримой

в потёмках понятийных темы гладь.

Шальное слово обуздавши рифмой,

влетаю в ночь. Слова меня пьянят.

Я — алкоголик уж казнённой сути,

её Сизиф, алхимик, муравей.

Мои слова, в сапожки не обуты,

кровят в терновнике её ветвей.

Они как башни падают горящи,

потом же их — ощупывать слепцам.

И что же — словно не было пожарищ,

а пепла горсть достанется рукам.

— Великое небо.

— Или мы малые.

— Велике небо.

— Або ми малі.

Шукайте цензора в собі.

Він там живе, дрімучий, без гоління.

Він там сидить, як чортик у трубі,

і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не за раз.

Все познімає, де яка іконка.

І непомітно вийме вас — із вас.

Залишиться одна лиш оболонка.

Ищите цензора в себе.

Он там живёт, дремучий и небритый,

сидит там, чёртик будто бы в трубе

и совесть вам он извлекает скрытно.

Немного, изнутри и не за раз.

Всё снимет по чуть−чуть, до образочка.

И незаметно вынет вас − из вас.

Останется одна лишь оболочка.

Усі вже звикли: геніїв немає.

Поснулим душам звелено хропти.

Епоха несприятлива – ламає

іще в колисці геніям хребти.

Колись, давно, були якісь гіганти.

Тепер зручніші виміри – пігмей.

Напівнездари чи напівталанти,

в космічний вік – дремучий Птолемей.

Привыкли все — нет гениев, и всё тут.

Ведь спящим душам велено храпеть.

Плоха эпоха — набекрень своротит

и в колыбели гению хребет.

Давно, когда-то, были там, гиганты.

Теперь удобней — если ты пигмей.

Полубездарности, полуталанты,

в эпоху космоса — дремучий Птолемей.

Все повинно минати, бо інакше нічого не настане.

Всё должно проходить, иначе ничего не настанет.

Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

на білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною

у просвіт хмар показує кіно,

і десь на пні під сивою сосною

ведмеді забивають доміно.

Лес этот жив. Глаза его − добрее.

Ветра гуляют в буйной голове.

пни обветшалые, косматые отребья

летопись тиши слагают на траве.

Дубовый Нестор всё глядит сквозь пальцы

на вальсы белые хмельных берёз,

и сонный гриб в зелёненькой фуфайке

дождём упился и за день подрос.

Багрянцем солнце, теменью лесною

в просвете туч все крутит нам кино,

И там на пне да под седой сосною

медведи забивают в домино.